Близько шістдесяти поетичних збірок, десятки поем, автобіографічна проза - це безмежний світ В. Сосюри, це історія, пережита в любові й ненависті, радості й журбі, гостро, до сліз, до знемоги. У глибинах його слова криється пантеїстичне відчуття, яке підносить людину на рівень вічних міт і дарує дивовижну свободу: «Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля. Навколо вітер непереможний Реве й гуля».
В.М. Сосюра народився 6 січня 1898 р . на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Ще в юні літа поета охоплювали раціональному глузду не завжди підвладні почуття; тяжка благодать емоційного надміру була дарована В. Сосюрі природою і заявила про себе досить рано. Дитячі роки поета минають в с. Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Одинадцяти років В. Сосюра йде працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під опікою батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Берн, Фенімор Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. 1911 р . вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота.
Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової традиції з притаманним їй образним рядом та інтонацією. Проте факти соціальної дійсності вражали його так само, як і факти життя особистого. Соціальна тематика природно уживалася в його вірші з сентиментальними медитаціями. Це засвідчує вже рання лірика, яку можна умовно обмежити 1921 р .
Лисичанська газета «Голос рабочего» (1917, 14 жовт .) друкує вірш В. Сосюри «Плач волн», затим - перший вірш українською мовою «Чи вже не пора» (22 жовтня), а наприкінці жовтня - «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. У поезії В. Сосюри ще висвічує красива жура витонченого самітника, вчувається богемний подзвін кришталю, проте до богеми він не мав жодного стосунку («Гроза», «Бокал», «Вновь один»). Та дедалі дужче звучить у його віршах тривожне вирування розбудженої соціальної стихії («Много в душе еще песен неспетых»).
Становлення В. Сосюри як громадянина й митця припадає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 р . у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 р . стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя. 1920 р . опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії. В 1920 - 1921 рр . В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.
Рання поезія В. Сосюри спрагло вбирає художні здобутки різних стилів і течій того часу. Сюжетність, грунтована на зміні емоційних станів, образність та мелодійність рядка в"яжуть його вірш з російською та українською романсовою традицією (О. Апухтін, І. Сєверянін, Олена Журлива, С. Черкасенко).
Емоційне формування деталі вказує на засвоєння поетом естетичного досвіду символістів. Кольористика малюнка, мова, а часто яскравість барви і лінії свідчать про його небайдужість до прийомів імпресіоністичного письма. Разом з тим увиразнюються риси власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барви, звуку, точно вловлена психологія миті («цілувала мене, милувала мене і не знала, куди посадити»). Та головне - цілковита злитість суб"єкта лірики з навколишньою дійсністю в усьому її розмаїтті.
1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою Сосюри в нім записано: «В 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові...» Однак відшукати цю книжечку поки не пощастило.
1921 р. виходить поема «Червона зима» , яка повернула в радянську поезію особистість в усій складності притаманних їй поривань. У невеличких дев"яти розділах поема вмістила цілий духовний світ представника «робітничої рані»: теплі спогади про дитинство й домівку, парубочі розваги й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат, відчуття єдності з народом і віру в ідеалії народовладдя.
Здобуття свого берега в розбурханому суспільному морі, світоглядна визначеність - ось психологічне й філософське підгрунтя поеми, що, попри всю суворість зображуваної реальності (голод, злидні, розруха, війна і смерть), наскрізь перейнята оптимістичним звучанням.
Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», 1922 ; «Осінні зорі», 1924 ; «Сьогодні», 1925 ; «Золоті шуліки», 1927 ; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.
Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як лівореволюційної психології, що одбирала у людини право на щастя в умовах класової боротьби: «Ми хвилі любим, хвилі любим, самі народжені од хвиль, О, притули вишневі губи ти до моєї голови»; «Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися Боротьба й Кохання, - а кращий хто, не знаю я». Лірика Сосюри 20-х років («Ластівки на сонці», «Вже в золоті лани», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія» та ін.) зворушувала, нагадувала про добре і ніжне, і в цьому була її очищувальна сила. Він сам оновив жанр інтимної лірики, з безпосередністю поганина відкинувши межу між «моїм» і «нашим», - все, чим повниться душа героя, є від життя, яке приймається в усій своїй суперечливій повноті (інколи це призводить і до невдач - вірш «Дві», 1924 ).
Революційні події ілюзорно зродили надію на справжнє оновлення світу, людини, що нарешті звільнить свій дух, розкріпачить почуття: «Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання...» Це - не гіпербола, це - твердження - мрія про духовно розкрилену особистіть. Це, зрештою, ключ до розуміння всієї лірики митця, яку без спрощень і втрат не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної чи пейзажної, бо він оновив і наблизив самі ці жанри на грунті «язичницького» світосприймання.
1922 р. виходить збірка «Червона зима», що потверджує талант молодого автора і водночас особливу здатність цього таланту засвоювати й адаптувати (синкретизувати) різні художні форми й засоби. Так, четвертий розділ поеми «1917 рік» - типово експресіоністичний, а вже наступний, п"ятий, випромінює українською народнопісенною традицією. Окремі твори написані верлібром, а поряд - зразки нормативного вірша і образної пластики, якими можна ілюструвати практику імажинізму («І спогади тремтять, як смажене насіння, лишають на вустах жадань прозорий глей»). Дедалі більше вияскравлюється суто сосюринська кольористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій серед хлібів під сонячним небом.
Широкий діапазон має й соціально-філософська тематика поета. Даниною космізму 20-х років є поема «Навколо» (1921 ). Вселенські масштаби виміру подій і у поемі «В віках» (1921 ). Стоїчне сприйняття суворої дійсності відбите у присвяченому М. Хвильовому диптиху «Сніг» («Сніг... перед очима, за лицями лиця...»). А у вірші «Граційно руку подала і пішла» панує стихія революційного романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про синкретизм художнього мислення Сосюри.
З-під пера митця виходить низка ліро-епічннх поем: «Оксана» (1922 ), «Робітфаківка» (1923 ), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня», всі - 1924 ). Нині важко стверджувати, що вони належать до вершинних художніх зразків. Головним у цих творах було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що визначає й скеровує суспільний поступ. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини, особливо цінного в атмосфері лівореволюційних вульгаризацій історії, став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926 ). І в цьому - позитивний сенс твору, не позбавленого багатьох вад.
Взагалі В. Сосюру постійно приваблюють великі поетичні форми. Після поем «Віра» (1923 ) та яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» (1923 - 1924 ) він створює автобіографічну епопею «Залізниця», що складається із п"яти сюжетно пов"язаних поем. Слід визнати, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма відповідними плюсами і мінусами. Модальність чужа художній думці В. Сосюри - так було, і цього досить. Наївний подив, розгубленість і захват від переживання подій скрізь розлиті в поемах Сосюри, логічно поєднуючи те, що не поєднується, і пояснюючи те, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження - прерогатива лірики, і саме у віршах поет досягає бажаної повноти художнього самовираження («Уже зоря золоторога», 1922 ; «І все, куди не йду», 1923 та ін.). Нерозчленованість - естетична сутність цього поетичного світу, його органічна й зворушлива магія.
Від 1925 р . В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет, де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу і разом з усім курсом - свою власну творчість. У літературному житті поет посідав досить незалежну, а почасти й несерйозну позицію. За десятиліття (1922 - 1932 ) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керуючись не так ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями (з іншого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета). Він постійно брав участь у літературних дискусіях, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то захищаючи громадянське покликання поезії від незрозумілих йому тенденцій неокласиків (що й виявилося в адресованому їм вірші 1926 р., якому судилася невдячна роль у боротьбі мистецьких ідей).
Надто відкритий та імпульсивний, В. Сосюра в цих суперечках часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося в збірці «Місто» (1924 ).
А головне те, що в умовах невиробленої естетики, обтяженої крайнощами класових зіткнень, Сосюрі з великими труднощами й моральними збитками доводилося боронити ліризм, поезію глибоких особистих переживань. Поетові дедалі більше перепадає за «солов"їв», «троянди» і «синій сум очей», хоча це - лише один бік його ліричного світу, що мав і інший - полум"яний громадянськй порив, відбитий низкою блискучих образів і картин («Сонет», 1927 ; «Смерті нема для творців», 1927 та ін.). Зрештою, навіть громадянська лірика поета наражалася на неприйняття ортодоксальної картини, оскільки захоплювала поета й правда життя, а не лише ідея «світлого майбутнього» (згадаймо вірші «І пішов я тоді до Петлюри», 1924 , «Нуждарі», 1928 ).
Збірки Сосюри «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1928) сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, звуками, заклопотаним нехаотичним рухом увіходить в його лірику, аби здобути в ній довге життя («Білі акації будуть цвісти», «Падають сніжини лагідно й млисто» та ін.). У 1927 - 1929 рр. пише низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до «перевиховання» поета при верстаті (1931 ), ввергаючи його в стан нової глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, однойменному вірші.
У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами (згадаймо його переклад «Демона» М. Лєрмонтова).
І все ж таки «вершителі судеб» визнають за краще зберегти «поета робітничої рані», котрого знає і любить народ. 1936 р . Сосюру приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р . з"являється збірка «Нові поезії», яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до В. Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як вірші «Айстра» (1934 ) або «Хвилі» (1934 ).
Побитий, травмований, поет у змаганні із часом вийшов переможцем й остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму: «Сонце впало птицею за гори, зоревіє сурми дальній спів. Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів» (1935 ). Щоправда, ціною цього було досить широке продукування і кон"юнктурно-декларативних текстів, на взірець «Пісні про Ворошилова», які легко виходили з-під пера. Але «Нові поезії», а ще більше збірка «Люблю» (1939 ) означили новий етап його творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості.
Бунтівливий вигнанець і «печерний хлопчик» обіймає світ поглядом зрілого мужа. Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, раптових вигуків і такого ж раптового заніміння на деталі - ніяких сентиментів. Дихання вірша спокійне, лінії малюнка ясні й прозорі: «В тиші алей вальсує вітер. На цвіт жоржини і вербен холодне злото ронить клен. Надходить осінь соковита» (1936 ). Поет дійшов згоди з природою і собою. Вища незалежність художника заявила про себе досконалістю поетичного живопису.
Дедалі ширше звертається В. Сосюра до традиції українського фольклору (прямі ремінісценції відомих пісень - «Сині трави», поетика паралелізму, запитання-звернення до читача тощо). Наприкінці 30-х він ніби заглиблюється в океан народної пісні й думи, хоча спершу в його ліриці переважали романсові мотиви й ближчі в часі маршові ритми (не обходиться тут і без стилізації, що, однак, залишається винятком, а не правилом).
1940 р . В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно - роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 - 30-х років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого включено навіть окремі розділи поеми «Заводянка», став своєрідним підсумком художньої розробки власних проблемно-тематичних обширів: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні, гостре переживання миті й віталістичний порив за видимі грані часу.
Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940 ) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань. Людські переживання, здатність захоплюватися, вражатися поет підносить вище раціонального глузду («Ти спиш, а я заснуть не можу»).
Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942 , численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це - віра в перемогу й воднонас неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає й неодмінно здолає народ («Ми переможемо», «Забрали все із хати...»). Це також показ такого житейського щастя, що було до війни й буде після її закінчення, яке кожного чекає в колі домашнього затишшя («Коли додому я прийду», «Коли фіалка синім оком...»). Декому ця друга «нута» здавалася зайвою і несвоєчасною.
Подібну реакцію спричинила й «Мандрівка в молодість» М. Рильського, на тривалий час віднесена до «хибних» і маловартісних творів. Але тим, хто щодня стикався зі смертю, думка про щастя, нормальне життя насправді була вкрай необхідна й дорога - як світло в кінці тунелю, як мета всіх зусиль. У широкому розумінні ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітленої пафосом високого гуманізму - «щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли». З великих творів цього періоду найцікавішою є поема «Мій син» (1942 - 1944 ), що висвітила драму війни як примножену суму конкретних трагедій і особистих втрат.
«І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі» - так увічнить він першу хвилину миру в поемі «Огненні дороги» (1947 ). Та вже за мить озвалися в тій тиші гул моторів і шум садів - трудовий і духовний ритм відбудови. Бажане стало дійсністю (адже й назва збірки 1947 р. «Щоб сади шуміли» - це рядок із вірша 1941 р. «В цю годину грізну»), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: «І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив». «Жита краса», «срібло рік», «зелені сни душі» - така образність домінує в його ліриці, доносячи психологічну суть часу, хоча й нерідко призводячи до самоповторів.
У поезії, що відтепер прагне розкрити читачеві не тільки чуттєву картину світу, а й принесене досвідом розуміння його моральних законів, посилюється дидактичний струмінь. «На землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить!» - за якесь десятиліття на ці слова відгукнеться молодий Б. Олійник віршем «Та не тліть, а горіть!»
Ці риси ідейно-стильової еволюції виявилися вже у вірші 1941 р. «Любіть Україну!», що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та в Москві (в перекладах О. Прокоф"єва та М. Ушакова), а 1951 р . став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі.
В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. І тоді з"являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957) . З книгою «Солов"їні далі» пов’язуємо початок останнього і, сказати б, світлого періоду творчості поета.
Праця на рідній землі, зачарованість світом, мелодії умиротвореного віком та не згаслого кохання - всім цим повниться прозора, як вересневе небо, «осіння» лірика митця. Вона - цілком у річищі повоєнних життєрадісних, по-людськи таких зрозумілих настроїв. Однак за порогом 50-х ці ідейно-стильові тенденції (свідомо підживлювані «згори» як доказ настання «радянського раю») багатьох митців заводять у безвихідь плакатної бадьорості. Десятками декларативних віршів-одноденок позначається це й на творчості В. Сосюри. Тим цікавіше, що поет все ж таки виривається із сфери соціально-психологічної влаштованості, яка перероджується в «благополучизм». Безконфліктність його вірша поступово переходить у іншу естетичну якість - вона набуває смислу гармонії людини й світу, неконфліктності поетичної свідомості й всесвіту, первісного всеприйняття, що завжди живило творчість В. Сосюри і саме тепер остаточно оформлюється в художню концепцію: «Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів».
Ця філософська вісь поетики В. Сосюри - дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона переформовує поетичний його світ в незалежну од соціальних канонів естетичну даність. Дійсність 50-х років трактується літературою як позбавлена «гострих кутів» (а тим часом ГУЛАГ розростається). Лірика В. Сосюри також світла й піднесена, але не до висот сталінського «едему», а до вічності: «Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами - це вічність над нами шумить». У вершинних зразках ліричний поетовий персонаж - не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність: «Я життя зеленолукеє, п"ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно» (1948 ).
Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного «я», спраглого, попри декларовану суспільну гармонію, безумовної первозданної гармонії всесвіту («Залило водою луки...», «Вже скосили гречку, осінь недалечко...»).
Багато працює В. Сосюра в епічному жанрі - пише поеми «Студентка» (1947 ), «Вітчизна» (1949 ), «Україна» (1951 , присвячена братерству східнослов"янських народів, що, однак, не рятує автора від ярлика «зоологічного націоналіста»), «Мазепа» (розпочата 1929 р ., завершена в 1959 - 1960 ). Віднесена до «заборонених творів», поема разом з грунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 р . була опублікована у журналі «Київ».
У ці роки поет з особливою чулістю поетизує рідну Донеччину. Саме завдяки ліриці В. Сосюри широко і свіжо входить у вітчизняний культурний материк цей задимлений і непишний степовий край («Земля моїх батьків», 1955 , та багато інших).
Від кінця 50-х доля всміхнулася Сосюрі й дарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу світу, відчути себе тим, ким насправді і був - поганином, «співною часткою зоряного руху». В основі цих пізніх мажорів - свідомість роду, що не відає смерті, чутгя свого народу, в єдності з яким поет щасливий. Лірик із ліриків, Сосюра в ці роки не зазнає жури самотності: він - «разом», він - кровина роду, якій за себе не страшно: «Народе мій!.. З тобою в далі солов"їні мені судилося іти», «Батьківщини молодість - молодість моя!» та ін. Всемогутнє, всеохопне це почуття десятиліттями трактувалося як вияв громадянськості. До певної міри - так, але хіба це тільки свідома соціальна установка, а не щось глибше, складніше й багатше?!
Змальовувана дійсність для В. Сосюри - безумовно позитивна й прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, вічність, любов тощо. Вона не є предметом рефлексії, що виступає неодмінною ознакою соціального мислення й критичної свідомості, поза якими про громадянськість художника годі говорити. І навпаки, відсутність дистанції між індивідуальним і суспільним світосприйманням, їхня цілковита природна злитість характерні для синкретичної свідомості, яка не так зазнає корекцій з боку особистості, як обдаровує індивіда.
Всі розумування про В. Сосюру як свідомого громадянського поета (по суті кон"юнктурні, покликані перетворити його на рупор державних ідей) спростовуються морально-філософською ідеєю, якою справді перейнята вся його лірика. Осердям цієї ідеї є апологетизація життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівноваріісними тут є любов до жінки й до краю, замилування природою й людським трудом: це різні вияви одухотвореності, що має самочинне й незалежне від ідеологічних установок значення («До тебе, друг, любов мою незмінну...», 1957 ).
1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам"яті шматком втраченої поеми «Махно». Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом із його автобіографічним романом «Третя Рота» (1989 ) започаткували розробку цієї теми в радянській українській літературі.
Низку цікавих творів приносять книжки «Близька далина» (1960 ) і «Поезія не спить» (1961) , що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця. Разом з тим заявляє про себе небезпека творчого самоповторення і переспіву (до того ж він практично не відмовляє редакціям на їхні численні, переважно ювілейні, замовлення).
Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим палкіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великим хистом і щирістю окресленими берегами вмирання й відродження пролягають основні мотиви останніх збірок Сосюри «Осінні мелодії» (1964) та «Весни дихання» (1964) . Відчуваючи всього себе у всьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят четверта, а вісімнадцята його осінь: «Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине? То душі моєї друг - крик перепелиний» («Серцем я пишу листи...», 1960 - 1961 ). Як лірик тривожної, музичної душі, він черпав силу у вічно молодому русі людського життя й природи, поязичницьки вірив у нього, сам був його «співною часткою»: «Хай опадає лист в саду на землю в срібному інеї - я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею» («Подібна юність до весни...»).
8 січня 1965 р. поета не стало, але старість жодної хвилини не мала над ним влади.
- Ключевые слова: Володимир Сосюра,Владимир Сосюра,биография В. Сосюры,детальна біографія В. Сосюри,скачать биографию,скачать бесплатно,украинские писатели 20 века,українські письменники 20 ст.
Біографія: Володимир Сосюра
(1898-1965)
Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898р. Дитячі роки поета минали в с Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів у автобіографічному романі «Третя Рота». Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Початкову освіту здобував під опікою батька, кресляра за фахом, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем.
У 1911р. В. Сосюра вступає до міністерського двокласного училища в с Третя Рота.
У 1918р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:
Рвали душу мою
два Володьки в бою.
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою -
комунар і націоналіст.
Трагедія Сосюри подібна до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри - українець і комуніст - живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс.
Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само, як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч.
Вони не тільки взаємно не про-никаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра - поет і людина. І зовсім ясно, що совєтська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням.
Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб"єкта лірики з навколишньою дійсністю.
У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.
Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.
З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).
Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
У 1927-1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші.
За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з"являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).
У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно - роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 - 30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни.
Дві любові поета - до жінки й Вітчизни - були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення. Інтимну лірику Сосюри зчаста іменують «Книгою Марії». На перший погляд, це не зовсім справедливо, адже поетична галерея романтизованих жіночих постатей у творчості поета широка: і Ївга, і Галя, і загадкова Констанція... Та з усіх цих милих серцю імен найбільше чомусь відгукувалось у душі митця старозаповітне ім"я - Марія. «...Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім"я: «Маріє!..» (1931); або ж: «Твоє ім"я «Марія» найкраще всіх імен» (1948).
Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім "я печальне - Марія.
(1925)
Магічна сила імені тільки уособлювала магічну силу жінки в житті й творчості поета. Жіночність для нього - квінтесенція чистої краси. Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності,- завше зберігає певний «набір» домінантних рис,- зовнішніх і внутрішніх. Це неодмінно - золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої само-офіри в ім"я коханого, берегиня «тихої», жертовної любові. Обставини кохання змінюються з вірша до вірша, але завжди перед нами - велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.
У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це - віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.
Друга книга Сосюриної поезії - книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається - від маленької Третьої Роти через степове роздолля Донеччини - до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні приписи чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
(1944)
Патріотичний вірш «Любіть Україну!» у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з"являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов"їні далі» (1957). Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 - 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабані у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми.
Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII - початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує великодержавницькі - і царські, і комуністичні - версії «зрадництва» гетьмана.
У поемі акцентується, що Мазепа ніколи не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри.
У цьому зв"язку Ю. Барабаш відзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стільки, «може, Мазепу, як самого себе, розв"язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а не менш болючі сьогоденні вузли. То була й щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десятиліть, і свого роду емоційна розрядка, і, якщо хочете, певна моральна компенсація,- у тому числі й за вимушене каяття».
Одне слово, поема «Мазепа» пройнята високим патріотичним пафосом. Цей твір Сосюри «є тільки відкидав вульгарні стереотипи характеристики видатного сина України, а й заповнював істотну прогалину в нашій художній літературі про трагічну добу втрати решток козацької державності.
У 1960р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журналі «Вітчизна» (№ 1). Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам"яті шматком втраченої поеми «Махно».
Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли разом зі своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло йдеться про цвіт нашої творчої інтелігенції, який було брутально обірвано сталінськими: сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто переривається інвективами на адресу новітніх опричників. Так, тема України, тема її драматичної історії в трагічної сучасності жила й пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.
Низку цікавих творів містять книжки В.. Сосюри «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961),. «Осінні мелодії» (І964) та «Весни дихання» (1964).
Поет помер від гіпертонії, 8 січня 1965р.
Цінність творчості В. Сосюри не в особливостях його поетичної техніки, а ъ особливостях того людського явища української дійсності радянського періоду, що становить собою зміст його поетичного світу. Це явище ніде не виявилось так яскраво і ніде не знайшло такого щирого вислову, як саме в особі Сосюри і та в, його наскрізь особистій і наскрізь щирій поезії. І саме ця щирість поетичного вислову Сосюри, що виявляє нам його таким; яким він є, робить його особливо цікавою людською постаттю в українській радянській літературі.
Такий різний соловейко української літератури:
До 100-річчя з дня народження Володимира Миколайовича Сосюри
(Харківський період його життя)
І батько, і дід поета писали вірші. В родині ще була дочка Тетяна, яка теж пішла літературою стезею. Її творчий псевдонім був Тетяна ТЕСС.
Володимир Миколайович Сосюра так пише про себе: «Я поет спадковий. Правда, дід і батько вважали своє віршування за засіб певної розваги, а я поставив собі за мету всього мого життя, – стати поетом, і на все, на знання, прочитане, пережите, побачене дивився, як на засіб для того, щоб стати, ще дужче, як поет». І він таким став.
Але до цього був трудовий шлях: учень бондарного цеху, чорнороб, працівник на телефонній станції, наймит у місцевих багатіїв. Закінчив трьохкласну сільськогосподарську школу. Батько помер рано і Сосюра іде працювати на шахту, бо сім"я була багатодітна.
Почалася громадянська війна. Пережите за цю війну було тяжке, складне, сумбурне, частенько незрозуміле. Про цей період свого життя поет написав спогади «З минулого». Не зразу, зовсім не зразу попав поет до лав Червоної армії. І стільки болі та журби в тих спогадах. Як боєць Червоної армії, Сосюра брав участь у боротьбі з петлюрівцями, бандитами Махна. В травні 1920 року він став членом Комуністичної партії.
В 1921 році він після хвороби та поранення демобілізувався і оселився в Харкові. Ось як він пише про наше місто: «Обідраний і босий, після тифу і фронтів я попав у Харків, ще темний і голодний Харків – із плакатами на мурах, заклопотаними партробітниками й виснаженими робочими.
Ще не димили труби фабрик і заводів. Але вже одгриміли фронти й більше впевненості було в кроках і надії в очах».
В Харкові він швидко познайомився з письменниками. Був прийнятий до їх лав. Його твори почали друкуватися в харківських газетах, альманахах «Жовтень», «Штабель». В 1921 році вийшла перша книжечка поета. Ця збірочка мала лише чотирнадцять сторінок – 7 поезій. Серед них була поема «Червона зима» – його славнозвісна поема про громадянську війну, в якій він закликає:
До наших лав, до нас, хто зжився з боротьбою,
хто Сонце покохав, і на верхів"я гір
лише до нього йде, й душею молодою
вже бачить крізь віка його огнистий зір!
Вже по цих рядках видно, що поема має лірико-епічний характер. Вона автобіографічна, сповнена вірою в щасливе майбутнє. Критики вважають, що «завдяки революційному пафосу, ліричній щирості й задушевності «Червона зима» житиме у віках, як перлина радянської поезії, всієї української класики» (Євген Кирилюк).
«Першим поетом, що висунув громадянську війну як тему своєї художньої творчості, був найніжніший і мрійний лірик Сосюра» (Олександр Лейтес).
Свою поему «Червона зима» Сосюра присвятив письменнику, критику Володимиру Коряку. При своєму з ним знайомстві з ним він так зарисував його образ: «Володимир Коряк, у довгій військовій шинелі, метушливий і балакучий (коли він говорив, він казково зростав на моїх очах, розсувалися стіни і голова його тонула в зорях харківської ночі...)».
В 1922–23 рр. Сосюра навчається в Комуністичному університеті ім. Артема, в 1923–25 рр. – на робітфаку Харківського інституту народної освіти (ІНО). Він друкувався в журналах «Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Зори грядущего» та інших. Поет належав до кількох літературних організацій: «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ», «ВУСПП».
В кінці двадцятих років все більше росла слава й популярність Сосюри, любов до його поезії, до віршів, поем, а їх було вже багато.
Поеми «Червона зима», «Осінні зорі», «1871 рік», «1917 рік», «Оксана» та інші численні вірші переписували від руки, передавали один одному, їх з величезним захопленням слухали на літературних вечорах. Сосюра виступав часто, бо любив читати свої вірші усім і усюди. Бувало й так – приїздили на літературний вечір декілька письменників, зал шумував: «Давай Сосюру!». За що ж так любили його вірші? А за те, що тематика його творів відображала життя, яким жила і дихала молодь. Образи жінки та кохання, яких так багато було в його поезіях, також були близькі усім. Любили його за щирість, бадьорість, за віру в краще майбутнє.
У віршах перепліталися мотиви робочі з мотивами любові:
Коли поїзд у даль загуркоче,
Пригадаються знову мені
дзвін гитари у місячні ночі,
поцілунки в жоржині сумні...
Щум акацій. Посьолок і гони –
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони І колеса у тьмі цокотять...
Твої губи – розтулена рана...
Ми хотіли й не знали чого...
Од кохання безвольна і п"яна,
Ти тулилась до серця мого... (1927)
У вірші «Лист» (З поеми «Вчителька») поет бадьоро пророчить:
Нехай навколо чорні зграї
багнети точать. Це пусте.
Ще буде радісно; я знаю –
Ваш Володимир Вапліте.
Популярність поета була фантастичною. Про один з випадків розповідає у своїх спогадах письменник Юрій Смолич. Одного разу після виступу Сосюри до нього підійшла дівчина, подякувала і поцілувала йому руку. Сосюра знітився, страшно розгубився, а потім звернувся до того, хто стояв поруч: «Слухай, що я піп, що вона мені руку поцілувала».
За все життя В.М. Сосюри було видано понад 80 видань. Його твори перекладали на мови інших народів. Він був лауреатом премій СРСР, УРСР ім. Т.Г. Шевченка, був нагороджений орденами Леніна (двічі), Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак пошани», медалями.
Але не все було так добре і помпезно. В поета з"являлись такі рядки:
«Обличчя в тумані...Чиє?...
І хто з ким на сонячнім герці?
Я стримує серце своє,
українське
розхристане серце...»
В. Сосюра «Серце».
«...Скільки раз я хотів
за нестриманий гнів,
і за дум чорні лебеді й круки,
взявши мавзера темного в руки
(щоб на дворі летіли сніжинки,
коли небо сліпе і рябе) –
І поставить себе до стінки...»
В. Сосюра «В ліхтаревім морі йдуть байдужі люди»
Його змучувала та ж роздвоєність, яка мучила М. Рильського, М. Бажана, П. Тичину. Василь І. Гришко в статті (замість передмови) «Серце «Другого Володьки і заборонена любов» пише: «... для людей типа Сосюри витворилась ситуація, при якій уже не тільки стихійна почуттєвість українського серця але й комуністична свідомість мусила протестувати проти советської дійсності».
13 травня 1933 року застрелився Микола Хвильовий. Вони були в добрих стосунках; як свідчить в своїх спогадах письменник Аркадій Любченко: «Хвильовий любив Сосюру». Перед самогубством М.Хвильового було заарештовано одного з приятелів Сосюри – Михайла Ялового. В цьому ж році з друку вийшла книга В. Сосюри «Серце» у видавництві «ЛІМ» («Література і мистецтво»).
Самогубство Миколи Хвильового потрясла поета. Пізніше, а саме в 1959, в надрукованому уривку з роману «Третя рота» Сосюра писав: «Ні! Хвильовий як письменник безсмертний.» І далі: «І от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник, якого я любив усім серцем... Нас викликали до Дзержинського райкому – Куліша, Досвітнього, Касьяненка і мене, щоб ми сказали про своє ставлення до самогубства Хвильового і Скрипника... Я щиро сказав, що я любив цих людей і що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їх самогубство, як жах відповідальності перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Куліша, Досвітнього і Касьяненка незадовільні, а мій виступ визнала щирим, і що він задовольняє її. З цим погодились і інші». Після цього потрясіння В. Сосюра витримав ще одне. Було назначено обговорення-письменницький суд про його нещодавно видану книгу «Серце». Атмосфера на цих зборах була для Сосюри жахлива, І.Микитенко не подав йому руки, пропонували виключити поета з партії. Я не буду про це писати. Раджу взяти журнал, в якому надруковані спогади письменника Дмитра Нитченка «Від Зінькова до Мельбурна» і картина цькування поета предстане перед читачами в усій її «красі». Усе нервове напруження за цей час привело Володимира Миколайовича до психіатричної лікарні. Після лікування його виписали, але від арешту це його врятувало. Усіх друзів Миколи Хвильового було заарештовано. Почався тяжкий період у житті Сосюри. Його майже не друкували, щоб заробляти він пішов працювати на фабрику, займався перекладами. Син Миколи Куліша Володимир Куліш згадує, що й раніше, коли Сосюра чимало заробляв, грошей не вистачало, бо Сосюра мав багато знайомих, з якими пиячив, а тепер... В. Куліш пише: «Меблів у мешканні дослівно не було. Родина спала покотом на долівці. Сварки і бійки були щоденним явищем. Не раз виходив з підбитим оком і просив у нас, хлопців, 15 копійок на автобус, бо трамваєм він їздити не може». Розповідаючи про пияцтво Сосюри В. Куліш пише: «Чи це була справді така безвольна людина, чи це його пиячення було такою маскою, як і часті припадки божевілля, з якими Сосюра попадав на Сабурову дачу, звичайно перед партійною чисткою, не знаю».
В 1937 році поет покинув Харків, переїхав з родиною в столицю – Київ. Там почалась краща сторінка його життя. Його друкують, дають премії. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. поет був фронтовим кореспондентом, після перемоги з іншими письменниками допомагав у відбудові Хрещатика, носив цеглу, розбирав завали. Лише в 1949 році в нього знову були неприємності. Несправедлива критика його вірша «Любіть Україну» його пригнічувала, але він тримався. В розмові з письменником-киянином Олегом Килимником він казав: «І це переживемо. Я вже переживав не один раз подібні звинувачення, а згодом виявилося, що ні в чому не був я винуватий. Так буде і тепер, хоч, мабуть, цей раз буде найбільш гостра критика, адже тут замішані дуже високі сфери. Треба набратися мужності і терпіння... Цей вірш увійшов до книги, яка відзначена Сталінською премією. Та, мабуть, комусь зараз вигідно потоптатися по Сосюрі і тих, хто його підтримував». Ця подія й справді з роками затихла, Сосюра помер у пошані 8 січня 1965 року, й донині він посідає чільне місце в українській літературі.
Ще трохи про Сосюру-людину, яким його знали наші харків"яни, про його відносини з письменниками, про його риси характеру.
В своїх спогадах поет пише про Василя Еллана-Блакитного: «...Блакитний, білявий і натхнений більшовик із синіми і туманними очима й нервовими рухами...».
Юрій Смолич згадує одну суперечку, яку він почав, зайшовши до кабінету В. Блакитного: «Василь – збуджений, розчервонілий то розпатлуючи свій русявий чубчик, то знову його пригладжуючи стояв за своїм редакторським столом і говорив, розмахуючи руками, а Сосюра – блідний, знічений, але аж іскри викрешуючи своїми чорними «індуськими» очима, стояв по цей бік столу і теж розмахував руками... Блакитний лементував, що з ним взагалі траплялося рідко, бо говорив він навіть у хвилину нападу люто, негучно і стримано». Розмова йшла про НЕП. Сосюра писав вірш з приводу якого і була суперечка:
Я не знаю, хто кого морочить,
але я б нагана в руки взяв
і стріляв би кожні жирні очі,
в кожну шляпку і манто стріляв...
– Хто ж тебе морочить, – репетував Василь. – Партія? Ленін?».
У Ю. Смолича з Сосюрою були добрі стосунки. Володимир часто до нього заходив на «Віллу Жаткіна», де у той час жив Смолич. Він проходив и зразу ж пропонував: «Слухай! А хочеш я тобі новий вірш прочитаю?» Смолич зауважує, що Сосюра завжди починав речення словом «Слухай!» Читали вірші, ділилися новинами, ходили до дівчат.
Дівчата закохувалися в Сосюру зразу, та й він був таким також, згадує Смолич: «Слухай, ти бачив оту дівчину? Вчора я в неї закохався, думав – на все життя і як же бути з Вірою; адже я Віру найдужче люблю (Віра – то була перша дружина Володимира). А сьогодні дивлюсь: і негарна, і дурна, і поезії не розуміє». «Без кохання, без закоханості нема Сосюри ні поета, ні людини!» – стверджував Ю.Смолич. Вважає він, що дуже часто Сосюра був наївним «і в ставленні до людей, і в поцінюванні подій, і в звичайному людському побуті». Він приводить чимало цікавих прикладів, які яскраво про це свідчать. Бував Сосюра і дуже соромливий. Згадує російський журналіст Михайло Димний. Якось Остап Вишня, Володимир Сосюра і Михайло Димний, який тоді жив у Харкові, пішли від імені письменницької організації на прийом до тодішнього Голови виконкому Власа Яковича Чубаря з проханням допомогти письменникам в проблемі забезпечення та харчування діячів пера. Питання було вирішено, а потім В.Я.Чубар запитав, чи не знають вони, хто написав такі чудові вірші, і він по пам"яті в перекладі російською мовою прочитав вірш Сосюри «Так ніхто не кохав». Сосюра мовчав, схиливши голову, а Остап Вишня показав на Сосюру. Чубар підійшов до нього і міцно потиснув йому руку. Журналіст М. Димний зазначає соромливість, навіть полохливість Володимира Миколайовича: «Он стесняется своего робкого голоса, и однажды попросил меня прочесть на литературном вечере свои стихи».
Безумовно, що пережите в юні роки швидко дало себе почути вже в тридцятих роках. Ю.Смолич зауважує, що фізичний стан Сосюри був негарний: «Сосюра був тяжко хворий і на гіпертонію, вади діяльності серця – наслідки тяжкого поранення, але поза тим взнаки й нервове виснаження».
Про те, як поет читав свої вірші, свідчать по різному:
«Читал юный Сосюра неповторимо, захватывал звучанием поэтического слова... Вот он стоит, взволновано читает, а ты слушаешь – и трепет все твое существо охватывает». (Олександр Ковінька)
«Читав він монотонно, без будь-яких модуляцій і його прекрасні вірші у власному його читанні здавалось би багато втрачали. Та це тільки так здавалось. Поет якось-то умів оволодівати аудиторією, заполонити її».(Олег Килимник)
«Зал був повнісінький, здавалося голці ніде впасти. Голос поета звучав своєрідно. Жоден актор не міг передати всіх тих почуттів, які вирували у серці поета. Адже тут одного артистичного пафосу не досить, треба було вміти переживати всі ті нюанси, які передавав поет у вірші».
Щодо любові В. Сосюри до мов – української та російської. В уривку з роману «Третя рота» Сосюра пише про роки, коли він навчався в Харківському Комуністичному університеті ім. Артема. Якось він професору В.С.Рожицину, який викладав історію культури, задав таке питання: «Чому Пушкін писав російською мовою?». Студенти зареготали, але професор зауважив, що це питання доречне, і пояснив, що Пушкіну було б краще писати французькою мовою на якій він думав. А писав він російською під впливом няні Арини Родіонівни, яка знайомила дитину зі скарбами народної російської творчості. Ця відповідь розвіяла останні сумніві поета. Справа в тому, що він починав писати російською мовою, а коли почав писати українською, його товариші почали дорікати йому за це, вважали це зрадою, націоналізмом. Після цього заняття в університеті Сосюра віддав перевагу українській мові, мові народу своєї Батьківщини.
Ще одне цікаве спостереження щодо особистості Сосюри міститься у спогадах київського письменника Андрія Трипільського. Відомо, що Сосюра протягом усього життя багато читав. Це була українська та російська класика, твори письменників інших країн, науково-фантастичні твори, детективи. Якось у розмові А. Трипільський почав розповідати про щось цікаве, що він знайшов у творах філософа Гегеля. В подальшій своїй розмові він з подивом з"ясував, що Сосюра твори Гегеля знає чи не досконало. – «Це було найбільшим моїм здивуванням перед величчю поета… Переді мною стояв великий поет й мислитель, стояв ніжний лірик, глибокий філософ».
Ось такий він був – Володимир Миколайович Сосюра – різнобарвний, талановитий і ніжний, бойовий і соромливий, зухвалий і наївний.
Творчим його життя було до самого кінця життя. Письменник Олег Килимник згадує, що після важкого інфаркту Сосюра мріяв про створення прозового твору-трилогії: «Володька», «Крізь вогонь», «Поет»... Не судилося! О.Килимник відвідав хворого Володимира Миколайовича незадовго до його смерті, на яку відреагував такими словами:
«Умер наш соловейко, найніжніший український лірик, улюблений народний поет. Прощайте, Володимире Миколайовичу! Навіки! на завжди! Та вічно буде жити поезія Ваша, створена Вашим світлим талантом, поезія, в якій так прекрасно відбита співуча і велика душа українського народу!».
Тетяна Шерстюк,
працівник ХДНБ ім. В.Г. Короленка,
краєзнавець.
Пашко О. В.
ЄСЕНІНСЬКА ТЕМА У ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ
У цій статті ми не зачіпали таких важливих питань теми, як спільність «романсових джерел» у Сосюри та Єсеніна, спорідненість обох поетів з народнопісенними традиціями, а також питання «імажинізму». Насамперед ми зосередилися на реконструкції легенди про Сосюру як «українського Єсеніна»; на виявленні діалогу, ремінісценцій та свідомих інтертекстуальних реляцій; ми також здійснили спробу порівняльного аналізу драматичної поеми С. Єсеніна «Страна негодяев» («Номах») та уривків, які збереглися від поеми В. Сосюри «Махно». У процесі дослідження ми виявили та проаналізували своєрідний «рецептивний» єсенінський цикл у творчості В. Сосюри. Позаяк один із найважливіших текстів В. Сосюри, який стосується нашої теми, – «На смерть Єсеніна»(1926) – є маловідомим та важкодоступним, вміщуємо його на завершення статті.
Перед тим як звернутися безпосередньо до «єсенінської теми» у творчості В. Сосюри, зупинимося на позалітературному контексті цього питання. Багато хто з сучасників свідчить про те, що в 1920-ті роки в Україні існувала легенда про «українського Єсеніна». Хоча подібні характеристики деколи заперечувалися, міф і далі існував та працював. На роль «українського Єсеніна» претендував, наприклад, Григорій Косяченко (навіть у намаганні зонішньо походити на поета): «Косяченко же взорувався на Єсеніна, також включно із зачіскою», – згадувала Докія Гуменна. 30-ті роки у харківському літературному гуртку, куди входили Т. Масенко, І. Калянник, В. Мисик, «на-
Владимир Николаевич Сосюра (укр. Володимир Миколайович Сосюра; 25 декабря 1897 , Дебальцево, - 8 января 1965, Киев) - украинский советский поэт. Лауреат Сталинской премии первой степени (1948).
Владимир Сосюра родился на станции Дебальцево (ныне Донецкой области Украины), по одним данным, в 1897 году (ст. ст.), по другим - в 1901-м (указан на надгробии поэта).
Его отец, Николай Владимирович, чертёжник по специальности, имел французские корни. Будучи человеком непоседливым и разносторонне одарённым, сменил много профессий, учительствовал, работал сельским адвокатом, шахтёром. Мать поэта - Антонина Даниловна Локотош - маляр, родом из Луганска, занималась домашним хозяйством.
Владимир Сосюра окончил сельскую школу и поступил в агрономическую. С малых лет работал в шахтах Донбасса, принимал участие в Гражданской войне: сначала на стороне УНР, затем - на стороне Красной Армии. По окончании войны учился в Коммунистическом Университете в Харькове и на рабфаке при Харьковском институте народного образования. В это время был участником литературных организаций «Плуг», «Гарт», ВАПЛИТЕ, ВУСПП.
В 1942-1944 годах Сосюра военный корреспондент.
В 1951 году он стал объектом травли после статьи в газете «Правда», которая обвиняла Сосюру в «буржуазном национализме» за стихотворение «Любіть Україну», написанное в 1944 году.
Семья
Владимир Сосюра был дважды женат.
Первый брак 1922 год - с Верой Каперовной Берзина, бывший политрук красноармейского эскадрона, позднее студентка в Харькове. Сосюра посвятил ей поэму «Рабфаковка». Причиной развода стали идейные расхождения:
Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою не любила, сміялася з неї.
От этого брака у Сосюры было двое сыновей.
Второй раз Сосюра женился в 1931 году - с Марией Гавриловной Даниловой, которая закончила балетную школу в Киеве и была 12 лет младше. 15 января 1932 года у них родился сын - Владимир.
В 1949 году Марию Сосюру арестовали якобы за разглашение государственной тайны и выслали в Казахстан. После возвращения Марии через пять лет, они повторно расписались.
Литературная деятельность
Первое его стихотворение (на русском языке) было опубликовано в 1917 году. В архивах сохранились ненапечатаннные стихи Сосюры (на украинском языке), написанные во время его пребывания в Армии УНР, но первый сборник «Стихотворения» вышел в 1921 году, а внезапную славу принесла ему революционно-романтическая поэма «Червона зима» (1922), признанная выдающимся образцом поэтического эпоса гражданской войны на Украине. Этой теме Сосюра посвятил и многие другие произведения, в которых органично сочетается интимное с общественным и обще-человеческим: сборник «Город» (1924), «Снега» (1925), «Золотые ястребы» (1927) и ряд других. Уже в первых сборниках Сосюра проявил себя сильным лириком в украинской поэзии своего времени. Основные источники, которыми питалась лирика Сосюры (народное творчество, Тарас Шевченко и более поздние лирики), переплавились в его поэзии на оригинальный стиль, означенный классической простотой стиха, певучестью и романтическим воодушевлением.
Начиная уже с раннего периода творчества, в поэзии Сосюры нашли отражение и противоречия его эпохи: типичная для украинского интеллигента 1920-х годов невозможность сочетать преданность большевистской революции с чувством национального долга: поэма о внутреннем раздвоении («коммунар и националист») «Два Володьки» (1930), сразу по выходе запрещён сборник «Серце» (1931). Несмотря на запреты, в творчестве Сосюры того времени мощно пробивается мотив украинского патриотизма (неопубликованная поэма «Махно», известная лишь в отрывках «Мазепа», 1930).
В начале 1930-х годов это привело Сосюру к конфликту с коммунистической партией, членом которой он был с 1920 года. Несмотря на эти неблагоприятные обстоятельства, в 1930-е годы Сосюра, рядом со строительной тематикой («Днепрогэс»), почти единственный на Украине культивировал интимную, любовную лирику: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) и другие.
В военные годы вышли сборники: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поэма «Олег Кошовий» (1943) и другие. С послевоенных сборников выдающихся: «Зелений світ» (1949), «Солов"їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960). Заметное место в творчестве Сосюры занимают также более широкие эпические полотна: поэмы «1871» (1923), «Железная дорога». (1924), роман в стихах «Тарас Трясило» (1926). Автобиографический роман «Третя рота» иллюстрации над которым Владимир Сосюра работал с перерывами в 1926-1930, 1942 и 1959 годах.
В школе нам преподавали Сосюру. Но как обычно, это рукожопое преподавание прививало отвращение ко всей литературе. Классиков я открывал для себя уже после школы.
Давеча прочел биографию Сосюры в изложении Костя Бондаренко и офигел. Достойный оказывается уважения мужик.Зауважал. Не жизнь, а боевик с элементами эротики. Женат был семь раз. Два раза расстреливали.
Вот вкратце:
Родился Владимир Николаевич Сосюра 6 января 1898 года в городке Дебальцево на Донбассе.
Отец, несмотря на образованность и множество талантов, сильно пил. Это в возрасте 37 лет свело его в могилу. Мать с восемью детьми осталась одна. Детство Владимира проходило в поселке Третья Рота, основанном еще аракчеевскими поселенцами. Здесь жили родственники. Перед глазами мальчика развернулись революционные события, развитие Донбасса, мобилизация фронтовиков. В детстве отец смог привить Володе любовь к литературе. Но уже с 11 лет приходилось вместо чтения книг зарабатывать на жизнь – чернорабочим, телефонистом, работником содового завода… Уже в ранней юности у Сосюры проявился литературный талант – он писал стихи и рассказы. На родном, русском языке. Украинский станет для него родным позже – в дни украинской революции.
Раздвоенность души и мировоззрения проявилась в 1917 году – в пылу революционных событий. 19-летний Володька Сосюра с эйфорией воспринял революцию и возрождение Украины. Юношеский максимализм бурлил, новые веяния и ощущение свободы опьяняли. Он начал говорить, писать, думать по-украински. Он начал ощущать себя не русским, не французом, а именно украинцем. О чем позже писал во многих произведениях.
В 1918 году молодой Сосюра пошел добровольцем в создаваемые Симоном Петлюрой отряды гайдамаков (Гайдамацкого коша Слободской Украины). Был ранен. Попал в плен к красным. Потом бежал, попал к Махно (о котором позже написал поэму – «Гуляє вітер в Гуляй-Полі. Там сонця золоте вино. Усім відрізав хліба й волі Веселий батько наш Махно»). Потом снова оказался у Петлюры – в Третьем гайдамацком полку под командованием атамана Волоха. Интересный момент: после еврейского погрома в Проскурове (участником которого был и Сосюра) Волох решил потратить часть награбленных средств на издание первой книги Сосюры – «Пісні крові».
Вскоре Сосюра попал в плен к деникинцам. Те приговорили его к расстрелу. По счастливой случайности во время приведения смертного приговора в исполнение пуля прошла ниже сердца. Сосюра долго лечился. Снова оказался у Махно. Нестор Иванович за храбрость наградил молодого поэта золотыми часами. От прославленного крестьянского полководца Владимир попал к красным. Те пытались поставить Сосюру к стенке – вторично. Но в 1920 году Сосюра – уже кумир молодежи. Его цитировали. Его первый сборник поэзии обратил на себя внимание критики. У Сосюры появились влиятельные защитники в писательской среде – Юрий Олеша, Эдуард Багрицкий, Александр Ковинька. Ознакомившись с русскоязычными и украиноязычными произведениями поэта, они посоветовали ему акцентировать внимание на украинском языке. Уже в 1921 году появились сборник «Поэзии» и автобиографическая поэма «Червона зима», принесшие поэту славу.
В это же время Соссюра, находясь на гребне славы, впадает в маниакально-депрессивные состояния и вынужден часто лечиться в психиатрической лечебнице Харькова. Как вспоминал один из врачей, «у Сосюры была сложная форма психического расстройства. Она проявлялась в постоянном желании менять женщин вокруг себя. Как только начиналась маниакальная стадия расстройства – он влюблялся и женился. Как только начиналась депрессивная – он разводился и впадал в запой». По данным биографов, у Владимира Николаевича было около семи официальных браков. Но глубокий след в его биографии оставили несколько.
В начале 20-х годов Сосюра женился на Вере Берзиной, девушке очень строгой и с четкими троцкистскими установками. Бывшая политрук эскадрона, героиня боев за Перекоп, пламенная революционерка – именно ей Сосюра посвятил стихотворение «Так ніхто не кохав!». Молодожены поселились в Харькове. Родились дети. Но Вера была принципиально русскоязычной, ей не нравилось украинофильство мужа. Кроме того, проявляя революционную бдительность, она пыталась искоренять петлюровское прошлое Сосюры. Брак распался. Вера потом долгое время не разрешала сыновьям видеться с отцом…
20-е годы – период особых страстей в жизни Сосюры. Юрий Смолыч в своих воспоминаниях рассказывал, как Сосюра частенько засыпал прямо на бильярдном столе в клубе писательского дома «Слово». Иван Багряный писал: «Все украинские поэты имеют право на приставку «самый». Олекса Стефанович – самый нежный поэт, Евген Маланюк – самый высокий, Владимир Сосюра – самый развратный». За Сосюрой закрепилась слава пьяницы и донжуана. «Украинский Есенин» пил, кутил, влюблялся, пытался создавать семьи, которые быстро распадались… Попадал в психиатрическую больницу… Иногда в больнице его приходилось прятать и от репрессий. Особенно после того, как в 1924 году его исключили из партии, а нарком образования УССР Затонский по прочтению поэмы «Махно» заявил: «Сосюра – не наш!».
В 1931 году Сосюра встретил очередную свою любовь. В городе Сталино во время Шевченковского праздника он познакомился с девушкой в вышиванке, которая пела «Заповіт». Через три дня он предложил Марии выйти за него замуж… Мария стала женой поэта, прожила долгую и исполненную страданий жизнь, терпя все чудачества и влюбленности мужа (например, он, будучи женатым, неоднократно предлагал руку и сердце другим женщинам). Обладая жестким характером, она часто устраивала Сосюре «веселую жизнь». Поэт Леонид Вышеславский вспоминал, как однажды из окна квартиры Сосюры во время семейной ссоры вылетела пишущая машинка… Мария пережила Владимира почти на 30 лет и умерла уже при независимости Украины.
В том же году Сосюру восстановили в партии, но в 1934-м исключили снова – за национализм. Многие отвернулись от него. За Сосюрой установили наблюдение. Семья осталась практически без средств к существованию – поэт продал всю мебель, все книги. Квартира была абсолютно пустой… Сосюру не печатали. Его игнорировали. В этот период он перевел «Демона» Лермонтова на украинский язык, занимался другими переводами. Без толку! В такой момент Сосюра решился и написал письмо на имя Сталина: «В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии. Меня довели до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись...» Письмо заканчивалось словами: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!»
Наверное, Сталин был в хорошем настроении. Ибо написал на письме резолюцию: «Восстановить в партии. Лечить».
После войны началась новая нагонка на Сосюру. Поэта возненавидел всесильный Лазарь Каганович, который увидел в стихотворении «Любіть Україну» националистические нотки. В прессе началась активная критика Сосюры. В своем выступлении на пленуме Союза писателей Александр Корнейчук как бы невзначай дважды назвал Владимира Сосюру Петлюрой. Сосюра снова впал в депрессию. В 1949 году по личному распоряжению шефа МГБ УССР Мешика арестовали жену Сосюры, Марию. Пройдя через тюрьмы и пять лагерей, она вышла на волю только после смерти Сталина. Все это время Сосюра писал жалобы и просьбы о помиловании жены – в общей сложности свыше тысячи ходатайств….
В 1965 году Сосюра отпраздновал свое 67-летие. Через два дня, 8 января, у него случился сердечный приступ. В тот же день поэта не стало.
Уже при жизни Сосюра стал классиком. Он прожил очень трудную жизнь – но насыщенную и яркую. И вершиной ее, памятником поэту стали два главных стихотворения, квинтэссенция его мировоззрения – «Любіть Україну» и «Так ніхто не кохав».
Владимир Сосюра
ВЛАДИМИР СОСЮРА. Вступительная статья
С фотографии 1963 г.
Одним из зачинателей украинской советской поэзии, певцом ратных и трудовых свершений советского народа был и навсегда останется в нашей литературе мастер певучего стиха, автор многих шедевров - жемчужин лирики и лиро-эпических поэм - Владимир Сосюра.
Глубоко эмоциональный, простой, однако не упрощенный, а гармонически завершенный в своей изящной простоте, создаваемый на народной основе стих Сосюры служил, служит и всегда будет служить народу, делу коммунистического строительства. Его героический, насыщенный энергией классовых битв лиро-эпос, его оптимистические баллады, возвестившие гибель старому миру, поражают искренней верой в торжество грядущих счастливых дней. Его задушевные послания советским воинам, громившим фашизм, пламенные, окрыленные пафосом гражданственности боевые стихи, как и неувядаемая, чарующая молодостью духа любовная и пейзажная лирика, - все это вспоено чистыми родниками любви к отчему краю.
Его стихотворения и поэмы создают надолго запоминающийся образ героя нашего времени - самоотверженного сына Родины, беззаветно ей преданного, образ советского гражданина, увлеченного и ведущего за собой лирически окрашенного персонажа - воина и творца, вышедшего из народной среды, из рабочей массы. Он встает перед нами как борец за власть Советов на Украине, как творец материального и духовного богатства страны, как победитель в сражениях с националистической контрреволюцией, немецким фашизмом. Он вырисовывается как украинский народный национальный характер, в душе которого пламенеет чувство дружбы, братства, классового единения со всеми свободолюбивыми народами мира.
Литература «жизни как деяния», литература революционной правды и революционного преобразования мира, литература, умеющая заглянуть в «третью действительность» (выражение М. Горького) и искренне воспеть прекрасное будущее, - это литература М. Горького и В. Маяковского, А. Фадеева и А. Твардовского, Я. Купалы и А. Кулешова, А. Исаакяна и Е. Чаренца, Ч. Айтматова и К. Кулиева… Вместе с тем это литература П. Тычины и М. Рыльского, М. Бажана и А. Малышко, Д. Павлычко и И. Драча, как и многих других украинских поэтов, прозаиков, драматургов, публицистов, как и Сосюры - поэта, стоявшего у истоков нового искусства.
Это новое искусство, основанное на марксистских принципах «реального гуманизма», ленинских принципах коммунистической партийности и глубокой народности, вышло на мировые рубежи и во всеуслышание гордо заявило: «Я есмь, я буду, за мной - будущее!»
В эпопее «Железная дорога» (1923–1924) - одном из своих примечательных ранних произведений - Сосюра сказал: «Переплелись борьба и любовь, - и лучший кто - не знаю я».
Это авторское признание поможет нам глубже разглядеть некоторые характерные черты творческого облика поэта. Певец борьбы за новый, рожденный Октябрем мир, проникновенный лирик, воспевающий величественную красоту я щедрое богатство души советских людей, рабочих и красноармейцев, - таким он выступает уже в начале своего творческого пути. В дальнейшем эти черты более полно и зримо проявятся либо как разнообразие близких, видоизмененных тем, либо как оттенки одной и той же идейной направленности. И всегда мы слышим то угасающее до тихого всплеска, то нарастающее до предела утверждение любви - поэтическое провозглашение новых, революционных начал нашей жизни, радостное обновление души. И тут же извечная драма любящего сердца, познавшего и горечь разлуки, и боль утраты, и вдохновенное счастье единения с ней, единственной…
Всегда искреннее и непосредственное, тревожное лирическое борение стало главнейшей чертой поэзии Сосюры. Ее «лица необщее выраженье» постоянно несло на себе приметы времени в его неустанном движении вперед. А истоки этого движения - в Донбассе, Донбасс стал песенной колыбелью поэта и его поэтической средой и судьбой, главнейшим объектом художественного изображения.
Владимир Николаевич Сосюра родился 6 января 1898 года на станции Дебальцево (ныне Донецкая область). Сызмала тяжелые испытания выпали на долю будущего поэта: семья его родителей в поисках лучшей жизни исколесила в мытарствах и лишениях чуть ли не весь юг Украины и Кавказ…
В 1909 году Сосюры переезжают в Третью Роту (еще недавно это было селение Верхнее, теперь оно слилось с городом Лисичанском, Ворошиловградской области). Здесь прошли отроческие годы и юность Владимира Сосюры. Здесь, невдалеке от Донца, на его крутом правом берегу, стояла хворостянка о двух окнах - старая мазанка-хата, даже не принадлежащая Сосюрам.
Неспокойный по характеру, балагур и острослов, а в душе - чуткий, нежный поэт, «феномен и жертва своего времени», как пишет Сосюра его отец еле-еле сводил концы с концами. Именно поэтому чертежник Николай Владимирович Сосюра брал в руки кайло и спускался в шахту добывать уголь, писал за пятак крестьянам «прошения» в суд, нанимался чернорабочим, землемером, учительствовал в селе. А мать, трудившаяся на патронном заводе в Юзовке, после замужества вынуждена была оставить работу: она растила детей и вместе с отцом мечтала о том, чтобы дать им хотя бы какое-то образование.
Владимир Николаевич Сосюра начал учиться в так называемой двухклассной министерской школе с пятигодичным сроком обучения. В 1913 году он оканчивает ее и, блестяще выдержав вступительные экзамены, поступает учеником-стипендиатом в трехгодичное Каменское низшее сельскохозяйственное училище вблизи станции Яма (теперь г. Северск, Донецкой области). Осенью и зимой он учился, летом и весной батрачил у богатеев, подрабатывал на шахте, помогал бабушке, жившей неподалеку в селе Звановке. Бабушку он очень любил и потом не раз с нежностью вспоминал ее в своих стихотворениях.
В 1915 году, сломленный тяжелой жизнью с ее вечными лишениями, умирает отец. Подросток оставляет учебу и идет работать учеником маркшейдерского (горно-инженерного) бюро при содовом заводе в Лисичанске, стараясь хотя бы чем-то помочь семье (матери, двум меньшим братьям и малолетним пятерым сестренкам). Но, как вскоре оказалось, эта помощь была совершенно мизерной, и юноша оставляет работу. Он возвращается в 1916 году в училище, начинает все сначала и два курса успевает окончить до начала гражданской войны на Украине. Агрономом Сосюра не стал, но трепетная любовь к земле, ко всему живому и сущему в мире была органической потребностью его нежной и тревожной души.
Я закоханий в синь океану,
в свіжий дух, що іде од ріллі,
а ще дужче - у зорі румʼяні,
рідні зорі моєї землі, -
признавался позже поэт в стихотворении «Звезды». Эта пылкая и рано проснувшаяся любовь побудила пытливого ученика как-то по-особому посмотреть на мир и на себя, найти и изобразить в слове то, чего до сих пор так, как он, никто еще не видел. Найти в обыденном необыкновенное, в обыкновенном - удивительное. Это сказочное чудо превращения называется поэзией, и в свою милую страну песен юный Сосюра ушел в неполные четырнадцать лет. Он начал слагать стихи: вначале на русском, а потом - на украинском языке. Так с тех пор и до конца его жизни продолжалось это необыкновенное песенное путешествие - поиски самобытного слова и образа, волнующего мотива… Первые пробы пера Сосюры не сохранились, и о них, этих ученических стихах, мы теперь судим по воспоминаниям автора.